Мистецтво перформансу – це дзеркало і барометр світу, – Марина Абрамович

Минулого тижня Україну вже вдруге відвідала гуру перформанс-арту Марина Абрамович. ІНФОРМАТОР розповідає, хто вона така та чому це важливо.

Марина Абрамович приїхала у Київ вже вдруге, і цього разу її візит викликав значно більший ажіотаж, ніж у червні. 500 чоловік зареєструвалися на її лекцію у перші кілька днів після анонсу, ще кільком тисячам бажаючих потрапити на захід не вдалося. Лекцію декілька разів переносили: спочатку вона мала відбутися у Червоному корпусі КНУ, зрештою захід провели у Жовтневому палаці. Про виступ Абрамович зробили сюжети найбільші телеканали, хоч і ставлячи неправильний наголос у її прізвищі. І, звісно ж, така увага до виступу сербської художниці вже вкотре викликала дискусії на тему, чи можна взагалі назвати її діяльність мистецтвом і чим так важлива постать Марини Абрамович.

Марина Абрамович під час виступу в Києві.

Відторгнення, яке виникає у багатьох людей при словах «перформанс» або «акціонізм», можна пояснити дуже просто. Як правило, ті, хто не особливо цікавиться розвитком сучасного мистецтва, знайомі лише з найбільш епатажними та провокативними його проявами. Глядач, який нічого не чув про Віденський акціонізм або ту саму Абрамович, дивиться по телебаченню сюжет про Петра Павленського або Pussy Riot – і робить висновок: «це якісь божевільні».

Та, попри всі заслуги, діяльність найбільш популярних у медіа художників не є абсолютно резпрезентативною. Проблема в тому, що увагу журналістів привертають переважно скандали та провокації. Схильність самих митців до епатажу теж можна зрозуміти, адже з нульових років намітился своєрідна криза жанру. Відтоді до об’єктиву журналістів потрапляють переважно акції з сексуальним підтекстом, де імітуються різні збочення, або акції, у яких знущаються над будь-якими соціальними табу, над самою естетикою, над здоровим глуздом.

Але це зовсім не означає, що так було завжди, або що ці роботи мають дискредитувати весь перформанс-арт. Тут доцільно провести аналогію: якщо людині з вулиці показати картини визнаних художників, які працювали у стилі «абстрактний експресіонізм» (має вигляд хаотичних мазків та плям), і при цьому не пояснити весь контекст та зв’язок цих робіт з їхніми попередниками, – ця людина зробить висновок, що весь живопис 20-го століття не має нічого спільного з її уявленням про мистецтво.

Загалом, не існує якоїсь сталої класики: мистецтво завжди є проривом, новаторством та запереченням попередників. Часто буває, що людина не розуміє який-небудь кубізм чи супрематизм – і при цьому захоплюється художниками-імпресіоністами, які для свого часу були такими ж скандалістами і провокаторами.

Інакше кажучи, щоб розуміти і цінувати авангард, треба щонайменше знати, з чого він починався. Тоді як Марина Абрамович – це людина, яка стояла у витоків перформанс-арту.

Акція “Смерть себе”, 1976

Зараз їй 71 рік, хоча дивлячись на неї, їй важко дати більше 40 років (сама Абрамович жартувала в інтерв’ю, що вона вампір – як і всі балканські жінки). Здобувши у комуністичній Югославії доволі класичну художню  освіту, ще на початку 70-х Абрамович перейшла від живопису до перформанс-арту. Тоді цей вид мистецтва залишався чимось новим навіть для Європи та США, а в країнах Соціалістичного блоку взагалі було неможливо уявити собі щось подібне. Перформанс не нагадував ані класичне мистецтво (у своїх акціях художники намагалися уникати театральності та зайвого тексту), ані тим паче соцреалізм із його простотою та кітчем.

На противагу всьому старому мистецтву перформанс орієнтувався на італійських і російських футуристів першої половини двадцятого століття. Ще з 50-х років як американський, так і європейський перформанс зароджувався на межі між різними мистецтвами: хореографією, театром, живописом, скульптурою, кіно. У ньому змішувалися всі актуальні напрямки: сюрреалізм, концептуалізм, поп-арт, мінімалізм у стилі Джона Кейджа. Остаточна кристалізація перформансу як виду мистецтва відбулася у другій половині 60-х. Тоді це була своєрідна реакція на комерціалізацію авангарду: на відміну від картин, акції не можна було продати та купити на аукціоні.

Як наслідок, з одного боку перформанс ставав все більш провокативним, радикальним та некомфортним; ставилася мета шокувати, а не розважати глядача. Один з засновників такого руху, як Віденський акціонізм, Герман Нітч пояснював суть своїх акцій, говорячи, що мистецтво в наш час більше не вражає людей – принаймні так, як це було раніше. Він наводив приклад середньовічних картин, при вигляді яких прихожани у церквах відчували релігійний екстаз.

Фото з акції віденських акціоністів.

Те, що робив сам Нітч та його соратники, мало на меті викликати такі ж інтенсивні відчуття. Принаймні, на їхніх акціях відвідувачі теж втрачали свідомість; виставки віденців намагалися розгромити; на них неодноразово подавали в суди. Утім, до початку 70-х від їхніх кривавих, іноді надто жорстоких і травматичних акцій європейський глядач уже почав втомлюватись. Саме на цій хвилі засяяла зірка Марини Абрамович.

Вона взяла все найкраще від своїх попередників у перформансі. Її акції були такими ж жорстокими, як у віденців, такими ж лаконічними і мінімалістичними, як виступи композитора Джона Кейджа, так само насиченими символами, як творчість художника Йозефа Бойса. Відзначимо, що цього німецького митця називали «шаманом» та «містиком» за те, що його акції нагадували вже не театралізовані чорні меси (як у того ж Нітча), а якісь ритуали доісторичних племен. Бойс використовував для своїх робіт незвичний антураж: живих і мертвих тварин та різні природні матеріали, найчастіше – войлок, мед і жир. Навколо цих матеріалів Бойс створив цілий міф, нібито «під час війни, коли він служив у німецькій авіації, його літак впав десь у Криму і якась татарська сім’я врятувала його, намастивши жиром та медом й замотавши у войлок; пролежавши так місяць чи два, він оговтався від падіння».

Утім, Марина Абрамович не лише використала досягнення попередників, вона додала до мистецтва перформансу ще один елемент, якого дуже часто не вистачало іншим – естетику. Вона сама завжди була і залишається гарною жінкою, і тим жахливіше був контраст із жорстокістю її акцій.

Акція “Ритм 0”, 1974.

Наслідуючи американських акціоністів 60-70-х (найвідоміший з яких – Кріс Берден) та віденських митців, Абрамович починала з перформансів, у яких фігурувало її власне тіло – як об’єкт мистецтва – та біль, яку вона завдавала собі, випробовуючи власні можливості та стійкість глядачів. Її найвідоміша акція цього періоду, «Ритм 0» (1974-й), чимось нагадувала славнозвісний Стенфордський експеримент американських психологів, які досліджували, наскільки жорстокою може бути людина. Художниця розмістила на столі перед собою 72 предмети («одні з них для насолоди, інші для болю») та сказала відвідувачам галереї, що вони можуть робити з нею що завгодно. Спочатку глядачі поводилися скромно, але з плином час вони ставали агресивніше: почали різати її одяг, втикати шипи троянди в живіт, зрештою перформанс закінчився, коли один чоловік потягнувся до зарядженого пістолету, і серед публіки почалася бійка.

Ще один жорстокий перформанс цього періоду, «Губи Томаса» (1975), став доволі типовим для Абрамович поєднанням символічних предметів та дій: вона випила літр червоного вина з медом, вирізала у себе на животі п’ятикутну зірку та оголеною лягла на крижаний хрест, який стояв під опалювачем. «Зараз я дивлюсь на цей перформанс, як на щось дуже біографічне: у ньому змішалося все – комуністичне минуле, югославське походження і православні корені, вино і мед», – пояснювала пізніше художниця.

Акція “Губи Томаса”, 1975.

Разом з тим, для європейського глядача вирізана на животі комуністична зірка в антуражі балканських символів (хрест і вода, вино і мед) робила цей перформанс однозначно політичною акцією. Ще одне звертання Абрамович до політики – її робота вже кінця 90-х, «Балканське бароко». У рамках цієї акції вона сиділа на купі закривавлених кісток, які чистила щіткою протягом багатьох годин, наспівуючи балканські пісні та розповідаючи історії про Белград. Цей перформанс присвячувався жертвам війни в Югославії. В інтерв’ю газеті The Guardian Абрамович розповідала: «Коли люди запитують мене, звідки я родом, я ніколи кажу, що я з Сербії. Я завжди відповідаю, що я з країни, якої більше немає».

Як і у Кріса Бердена, окремі акції Абрамович загрожували їй смертю. Одна з найвідоміших – спільний перформанс з німецьким митцем Улаєм, який називався «Енергія спокою». Абрамович тримала перед собою бойовий лук, тоді як Улай однією рукою відтягував тятиву зі стрілою, яка була спрямована в серце його коханій жінці. В будь-який момент він міг випадково випустити тятиву, і стріла би пробила їй груди. Перформанс тривав чотири хвилини; спеціальні мікрофони передавали серцебиття та дихання художників.

Взагалі, з постаттю Улая пов’язаний окремий період творчості Абрамович. Вони були разом до кінця вісімдесятих, коли зробили свій останній перформанс: з двох кінців пройшли пішки сотні кілометрів Великою Китайською Стіною. Зустрілися посередині неї та розійшлися, аби ніколи більше не побачитися. Коли вони тільки планували цей перформанс ще на початку вісімдесятих, то розраховували, що після цієї зустрічі одружаться.

Момент зустрічі посеред Великої Китайської Стіни.

З тих пір Марина Абрамович створила ще десятки яскравих акцій, об’їздила з виступами та лекціями весь світ, більше року прожила в Австралії у племені аборигенів, знімалася у фільмах та кліпах, заснувала свій Інститут перформансу. Дивлячись на неї, важко повірити, що їй може бути за 70 і що її називають «бабусею перформансу».

Те, що тепер вона приїхала в Україну та взяла участь у проекті Пінчук-арт-центру, є справді знаковою подією. Київ відвідала одна з найвидатніших постатей у мистецтві 20-го та 21-го століття. І якщо взяти до уваги її довголіття та активність – це останній візит.

Зрештою, у 70-х саме Абрамович довела, що не буває центру і периферії, якщо ідеться про справжнє мистецтво: поки в Америці та Західній Європі митці жалілися на пост-модерн та вичерпаність ідей, молода дівчина з комуністичної країни продемонструвала, що історія перформанс-арту лише починається. Її акції засвідчили, що мистецтво іноді можливе тільки там, де є страждання і біль, які можна втілити у творчість: вона загравала з політичними символами, розповідала своїми акціями про комуністичний тоталітаризм і тоталітарність споживацтва, зробила так, що в одній акції поєднувалися колективні травми та індивідуальні переживання.

Зустріч з Улаєм через більш ніж 20 років під час перформансу “В присутності художника”

І той факт, що лекцію Абрамович у Києві відвідало так багато людей, дає надію на те, що це все розуміють і в Україні. Де історичних та персональних травм накопичилося вже стільки, що не вистачає тільки людей, які зможуть втілити це так само яскраво, естетично та безжально.

Найкраще про це сказала сама Марина Абрамович в інтерв’ю для Дзеркала тижня:

«…нові витки мистецтва перформансу якраз і виникають у періоди складних ситуацій — в економіці, політиці. Навіть клімат тут має значення. Мистецтво перформансу — як дзеркало і барометр світу. Бо воно абсолютно не пов’язане з грошима. Це ж не можна назвати монетизованим товаром. Щойно купуєте якусь картину за 20 млн доларів, —це вже не картина, а виключно вкладення грошей. А от перформанс — навіть у нашому складному й мінливому світі — це справді нематеріальна форма мистецтва. Це енергетичний діалог. Є багато поганих прикладів перформансу. Є перформанс хороший».

Олександр Андрієвський

для ІНФОРМАТОРа

загрузка...
Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...