Як у Києві розвивається культура кіноклубів

Кіно давно перестало бути дешевим задоволенням: квитки у київські кінотеатри постійно дорожчають, і не всі мешканці столиці можуть дозволити собі регулярно дивитися фільми на великому екрані.

Утім, не всі кияни знають, що у них є можливість дивитися кіно безкоштовно не лише вдома і з ноутбуків. Останніми роками у Києві розвивається культура кіноклубів, де глядачі мають змогу дивитися шедеври кінематографу фактично задарма або, принаймні, за символічну ціну. ІНФОРМАТОР розповідає, які бувають кіноклуби, що там дивляться і яка публіка їх відвідує.

Студентські кіноклуби: чому туди ходять не лише студенти

Сама культура кіноклубів масово зародилася у Франції у 50-60-х. Тоді їхньою основною аудиторією була молодь, причому часто налаштована опозиційно до влади. Спочатку вони влаштовували перегляди фільмів про війну в Алжирі, які не показували у мейнстрімних кінотеатрах через політичну цензуру. Згодом кіноклуби стали тим простором, де викристалізовувалася французька «нова хвиля», об’єднання режисерів та сценаристів, яке назавжди змінило історію кінематографу.

У незалежній Україні студентські кіноклуби також мають власну історію. Найдавніший з них – кіноклуб Києво-Могилянської академії, відкритий ще у 1994 році. Зараз над цим проектом працюють більше десяти чоловік, усі вони студенти «Могилянки». Останні декілька років кіноклуб функціонує шість днів на тиждень – з понеділка по суботу там щовечора демонструють фільми. Причому стрічки обираються не випадково: організатори роблять тематичні добірки, перед кожним показом розповідаючи про фільм та режисера, про акторський склад і про те, як знімалася стрічка.

Ми поспілкувалися з головою Могилянського кіноклубу Максимом Срібним, який працює там з 2014 року – ясна річ, на волонтерських засадах.

«Я займаюся кіноклубом з першого курсу, починав з циклу фільмів про В’єтнамську війну. Ми взагалі дуже демократичні в цьому плані, будь-який охочий може завітати до нас, поділитися своїми ідеями та теж проводити кінопокази. Також іноді у нас крутять фільми відомі кінокритики або навіть самі режисери», – каже Максим.

Він розповідає, що репертуар формують самі студенти: кожен із ведучих готує добірку, і тоді складається афіша на місяць. Буває так, що цілий місяць у кіноклубі показують фільми на одну тематику, наприклад, так було у грудні 2015-го, коли у всьому світі відзначали 120 років кінематографу.

Кіноклуб “Могилянки” єдиний серед студентських працює 5 разів на тиждень

Цей студентський кіноклуб має також доволі специфічну аудиторію. Як правило, його відвідують не лише студенти, а й старші люди, у тому числі викладачі та працівники університету. Загалом, завітати до Могилянського кіноклубу може кожен охочий. Саме тому вже після фільму тут часто можна почути бурхливу дискусію.

«Ми завжди робимо наголос саме на обговореннях. Наша позиція: фільм – стартова точка для дискусії. Але також кіноклуб є освітнім заходом, який навчає естетиці та історії кіно. Ми віримо, що освіта у сфері візуальних або екранних мистецтв допомагає людині бути більш резистентною до пропаганди, що в сучасному світі є дуже важливим. І ми віримо, що подібні речі можна і треба виховувати завдяки переглядам зразків кіномистецтва: як визнаних безсмертних шедеврів, так і фільмів категорії “Б”», – розповідає Максим.

Звичайно, Києво-Могилянська академія – не єдиний виш, у якому функціонує свій кіноклуб. Такі ж проекти існують у КНУ ім. Шевченка, КПІ, Педагогічному університеті ім. Драгоманова і т.д. Утім, з них усіх Могилянський кіноклуб має найбільшу історію і працює регулярно. Однак далеко не всі київські студенти знають про те, що у них є можливість дивитися кіно абсолютно безкоштовно – і разом з тим послухати про історію кінематографу, поспілкуватися з критиками та з людьми, які створюють сучасне українське кіно.

За рахунок чого це функціонує? Приміщення належить університету (по суті, це аудиторія у 9 корпусі “Могилянки” на Набережно-Хрещатицькій), так само і техніка, тобто екран і проектор. Організаторам ніхто не платить і все тримається лише на їхньому ентузіазмі. Утім, самі студенти розповідають, що в університеті до них ставляться поблажливо та враховують їхні заслуги. До того ж, для них це означає досвід в організації подій і публічних виступах.

З іншого боку студентські кіноклуби не застраховані від конфліктів та непорозумінь з адміністрацією вишів: іноді це відбувається через зміст фільмів, іноді через те, що заходи проводяться надто пізно. Так чи інакше це відбивається на роботі кіноклубів, наприклад, цього року на місяць випали з життя Могилянський кіноклуб та його головний конкурент з КНУ імені Шевченка, які запрацювали знову лише нещодавно.

Найстаріший київський кіноклуб

Окрім студентських кіноклубів, у Києві такі заходи проводяться також при кінотеатрах. Вони відрізняються тим, що проводяться не безкоштовно: утім, якщо у київській «Кінопанорамі» квитки на кіноклуб коштують іноді дорожче, ніж на «рядові» покази, то у найстарішому київському кіноклубі плата є суто символічною.

Ідеться про кіноклуб “Ракурс” (стара, ще радянська назва – “ім. Чапаєва” або просто “Чапаєва”), який діє по також по вечорах у приміщенні кінотеатру “Ліра” на Львівській площі. У тій-таки будівлі розташований “Театр актора”.

Кіноклуб “Ракурс” функціонує ще з 80-х років. Зараз його відрізняє з усіх інших, у тому числі студентських, якийсь особливий колорит. Усі заходи кіноклубу, який працює декілька днів на тиждень, проходять дуже подібно. Спочатку до сходів перед кінотеатром “Ліра” повільно стягується публіка, де багато людей вже знайомі між собою, всередину, попри погоду, ніхто не поспішає. Для тих, хто дивився фільм “Мрійники” Бертолуччі, це місце може нагадати “Сінематеку” в мініатюрі: незмінним атрибутом кіноклубу є “курилка”, на якій, власне, і відбувається обговорення фільму та загалом всього, пов’язаного з кінематографом. Ще більше, ніж в інших кіноклубах, тут помітно, що у “Ракурсу” є свої постійні відвідувачі, які приходять на майже всі фільми і вже звично займають свої місця на перших рядах кінозали.

Колориту додає і те, що щоразу перед показом до сцени виходить організатор кіноклубу із цигаркою в зубах та тримаючи в руках книжку про того чи іншого режисера. Далі він 5-10 хвилин імпровізовано розповідає про фільм, як правило, те, чого не дізнаєшся з відкритих джерел. Багато хто відвідує “Ракурс” лише заради цих “передмов”.

Кіноклуб “Ракурс” ім. Чапаєва – найстаріший у Києві

Що стосується репертуару, політика організаторів зводиться до того, що тут показують переважно старе кіно, але завжди хороше. Фактично це єдине місце, де можуть показати тригодинний німий фільм у хорошій якості, який не знайти навіть в інтернеті. Утім, найчастіше репертуар не такий екзотичний: здебільшого у “Ракурсі” дивляться кінематограф 50-80-х, єдине правило – це мають бути або стрічки культових режисерів, або значимих для історії кіно. Це відповідає головному принципу найперших кіноклубів, які розвивалися у Франції у 60-х: дивитися те, що не покажуть у кінотеатрах.

Для прикладу, у листопаді-грудні у “Ракурсі” по вівторках, четвергах і суботах показиватимуть стрічки Андрія Тарковського, Альфреда Гічкока і Еріка Ромера. Таким чином у глядачів є можливість побачити цілу ретроспективу улюблених режисерів. Ще не так давно біля каси з квитками висіли авторські афіши із “Дзеркалом” Тарковського та “Сьомою печаткою” Бергмана, які приваблювали київських сінефілів.

Що стосується того, як все влаштовано з середини, тут також є відмінність від студентських ініціатив. Екран над сценою, проектор, світло і зручні крісла – це все власність кінотеатру “Ліра”, якому кіноклуб може поступатися за популярністю, але не за відданістю глядачів.

Кінолекторій у галереї

Третя категорія столичних кіноклубів, після студентських та створених при кінотеатрах, це приватні ініціативи, які функціонують у приміщеннях бібліотек (наприклад, Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки), кав’ярень, барів та навіть галерей.

Кінолекторій у просторі «Трансформер» є одним з наймолодших у столиці. Показувати та розповідати про кіно тут почали лише з минулого місяця. Однак, за словами організаторів, у них великі плани.

Куратор простору Віталій Адлерманн розповідає, що створив кіноклуб за порадою своєї знайомої.

«У свій час я теж чув багато про культуру кіноклубів. Тим паче «Трансформер» – це місце, де відбувається щось цікаве, тож чому б і ні», – розповідає Адлерманн.

За його словами, кінопоказ проходить за класичною схемою: розповідь про фільм, перегляд стрічки, обговорення.

Кінопоказ у просторі “Трансформер”

«Неможливо давати людям без підготовки такі важкі роботи, іноді треба знати щось про особистість режисера. На кожній виставці пишуть про художника і тільки потім знайомлять із ним самим. Тому ми намагаємося плавно вводити в курс кінострічки і завершуємо нашу бесіду дискусією», – каже він.

Що стосується репертуару, зараз кінолекторій співпрацює зі Шведською мовною школою, викладачі якої показуватимуть та пояснюватимуть фільми шведських режисерів.

«Націлені дивитися все, що з глибоким змістом. Особисто я найбільше люблю режисерів Бергмана і Тарковського. Зараз показуємо Бергмана, потім 10 фільмів французів або німців», – ділиться куратор.

Примітно, що розпочав свою роботу кіноклуб із фільму Олександра Шапіро «Путівник», який присвячений Києву та топографії міста. Також Адлерманн каже, що він хотів би показувати і інших українських режисерів, зокрема Довженка із його «Арсеналом».

«Головне для нас – це знайти точки дотику під час бесіди. Після перегляду фільму нашою задачею є забезпечити поле для дискусії. Ми допускаємо показ будь-яких стрічок, єдине, чого тут точно не буде, це якихось антиукраїнських фільмів, оскільки це майданчик для людей, які розділяють ідею про незалежну Україну та необхідність українського кіно. Ми займаємося культурною експансією», – підсумовує Адлерманн.

“Трансформер” далеко не єдиний простір, який формально не пов’язаний з кіно, але де все одно демонструють фільми. Утім, цей заклад можна зарахувати до кіноклубів через те, що організатори залишають вільний вхід для усіх відвідувачів – вони заробляють лише на каві та інших напоях, аби покрити витрати на рекламу та утримування приміщення.

Зрештою, за цим самим принципом працює багато барів та кафе, де також час від часу влаштовують кінопокази. Але попри страшенну популярність таких заходів, принаймні у столиці, слід пам’ятати, що кіноклуб – це не лише місце, де безкоштовно показують фільми.

Ми починали з того, що згадали про зародження культури кіноклубів у Франції. Зараз, як і тоді, це можливість, переважно для молоді, долучитися до споживання некомерційного кіно: у той час, як у кінотеатрах демонструють черговий голівудський блокбастер, камерні кіноклуби влаштовують покази “вічної класики”, тих-таки Годара або Тарковського, чи набагато менш відомих майстрів.

До того ж, усі організатори кіноклубів, з якими ми спілкувалися, відзначають, що їхні проекти є не в останню чергу освітніми, адже люди щоразу дізнаються щось нове про улюблених режисерів та знаходять нових, знайомляться з історією кіноавангарду та вчаться дискутувати про кіно. Зрештою, у 60-тих у Франції на кіноклубах виросле ціле покоління режисерів, які виховувалися саме на старому і непопулярному кіно, а пізніше стали тією самою “новою хвилею”, яка назавжди змінила історію кіномистецтва.

Спостерігаючи за тим, як розвивається культура кіноклубів у Києві та поступово доходить до інших міст, хочеться вірити в те, що українська “нова хвиля” не за горами.

Олександр Андрієвський

для ІНФОРМАТОРа

Загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...